Чи справді історія повторюється?

Навесні 1990 року Британію охопили масові протести проти непопулярного подушного податку, запровадженого урядом Маргарет Тетчер. Тоді газета Kentish Gazette прямо порівняла ці події із селянським повстанням 1381 року, яке також спалахнуло через податковий гніт. «Повторення бунту 1381 року», — писали журналісти, маючи на увазі, що англійці ніколи не змиряться з несправедливим оподаткуванням. Цей приклад яскраво ілюструє, як легко ми вбачаємо в сучасності відлуння минулого.

Думка про те, що історія циклічна й повторюється, глибоко вкорінена в людській свідомості. Від знаменитого афоризму Джорджа Сантаяни «Ті, хто не пам’ятає минулого, приречені його повторити» до популярної фрази, яку помилково приписують Марку Твену: «Історія не повторюється, але вона римується», — ми постійно шукаємо паралелі між епохами. Однак, як застерігають історики, такі аналогії можуть бути не лише неточними, а й небезпечними.

Чому ми шукаємо повторення в історії

Австралійський історик ідей Г. В. Тромпф ще 1979 року зазначав, що концепція історичного повторення відіграла ключову роль у розвитку західної історіографії. За його словами, це поняття охоплює «такі ідеї, як відплата, відродження, відтворення і навіть наслідування». Люди схильні шукати закономірності в минулому — це природний механізм нашого мислення, що допомагає осмислити складний світ.

Дослідження з когнітивної психології підтверджують, що навіть просте нагадування про минулі події може впливати на те, як люди оцінюють поточні політичні ситуації. Особливо це помітно, коли людина мало знає про предмет — тоді історичні аналогії стають потужним інструментом формування думки. ¹

Цикли в історії: від Полібія до майя

Ідея циклічності має давню традицію. Ще давньогрецький історик Полібій у II столітті до нашої ери описав анациклоз — кругообіг форм правління, за яким держави проходять шість стадій:

1. монархія
2. тиранія
3. аристократія
4. олігархія
5. демократія
6. охлократія (влада натовпу)

Ці терміни ми використовуємо й сьогодні.

У китайській історичній традиції ключовим є поняття «династичного циклу». Кожна нова імперська династія об’єднувала Китай після періоду хаосу, її правління легітимізувалося «Небесним мандатом». Згодом династія ставала дедалі слабшою, корумпованішою, зазнавала воєн і природних лих, аж поки держава не розпадалася, поступаючись місцем новому циклу.

Мезоамериканські цивілізації, зокрема ольмеки та майя, створили складні календарі, засновані на астрономічних циклах. Як зауважив американський історик Келвін Мартін у 1992 році, «це, очевидно, циклічний час, що передбачає циклічну історію», і «послання циклу завжди було про приреченість».

Сьогодні в Європі та Північній Америці спостерігається майже одержимість злетом і падінням Римської імперії. Паралелі проводять із Наполеоном Бонапартом, який замінив Першу французьку республіку в 1799 році, і з Адольфом Гітлером, який зруйнував Веймарську республіку в 1933–1934 роках. Критики Європейського Союзу часто згадують «падіння Риму» як застереження. У 2021 році тодішній прем’єр-міністр Британії Борис Джонсон стверджував, що Рим упав «значною мірою через неконтрольовану імміграцію», і що «Європа поринула в темні віки, які тривали дуже довго. Справа в тому, що це може статися знову». Однак, як зазначають історики, таке порівняння є надзвичайно спрощеним — німецький історик Александер Демандт ще 1984 року зібрав щонайменше 210 різних пояснень падіння Риму.

Небезпека «хибних друзів»

Одна з головних проблем історичних аналогій — так звані «хибні друзі»: слова, які здаються знайомими, але приховують зовсім різні значення. Яскравий приклад — термін «рабство». Його використовують для опису різних форм підневільної праці від епохи Шан в Китаї (1766–1122 роки до н. е.) до XXI століття. Однак за одним словом ховаються величезні відмінності в інституціях.

У XVIII–XIX століттях прихильники рабства в європейських імперіях та США використовували паралелі з античністю, щоб виправдати свою практику. Вони називали давніх греків і римлян шляхетними предками, які так само вважали рабство «природним» станом. Але, як пояснює політологиня С. Сара Моносон, плантаційне рабство Нового часу мало мало спільного з рабством у стародавньому світі: воно було капіталістичним, по суті — жорстокими фабриками для масового виробництва товарів, як-от цукор чи бавовна.

Подібна проблема виникає і з терміном «феодалізм». Сучасний грецький економіст Яніс Варуфакіс стверджує, що феодалізм відродився в XXI столітті як «технофеодалізм», де великі технологічні компанії мають владу, подібну до середньовічних феодалів. Однак чимало істориків — зокрема Елізабет А. Р. Браун у 1970-х і Сьюзен Рейнольдс у 1990-х — вважають саме поняття «феодалізм» оманливою анахронічною конструкцією, яка передбачає єдину соціальну та політичну систему, що ніколи не існувала в середньовіччі.

То чи варто проводити паралелі?

Історики не заперечують цінність порівнянь — вони допомагають нам осмислювати сьогодення й ухвалювати рішення. Але важливо пам’ятати, що навіть найпереконливіші аналогії можуть бути оманливими. Як писав давньоримський поет Овідій у «Метаморфозах»: «Ніщо в усьому світі не залишається незмінним. Усе перебуває в постійному русі, всі форми набувають мінливої природи».

Отже, коли ми чуємо заклики «вчитися на помилках минулого», варто ставити запитання: чи справді ситуації настільки подібні? Чи не приховує знайома назва зовсім іншу реальність? Історія не повторюється буквально — вона лише римується, і ця рима може як прояснити, так і заплутати.

1. https://psychologicabelgica.com/articles/10.5334/pb.1075↩