Вірджинський опосум (Didelphis virginiana) — єдиний вид сумчастих, що мешкає на території США та Канади. Зовні ці тварини виглядають досить незвично: маленькі блискучі очі, великі вуха, голий хвіст і кремезні короткі лапи. Проте за цим екзотичним виглядом ховається надзвичайно давня еволюційна історія — опосуми майже не змінилися за десятки мільйонів років.
Найдавніші родичі сучасних опосумів з’явилися понад 65 мільйонів років тому — приблизно в той самий період, коли зникли динозаври. Відомо, що вимерла група тварин (Peradectidae), яка жила в Північній Америці та Євразії, була найближчою до сучасних опосумів. Про це свідчать результати дослідження, опублікованого у 2009 році в журналі PLOS ONE. У цих давніх тварин уже були характерні ознаки, які ми бачимо у сучасних опосумів: протиставлені пальці на задніх лапах і подібна форма черепа. 1
Найстаріші викопні рештки власне опосумів датуються раннім міоценом — приблизно 20 мільйонів років тому. З того часу ці тварини зберегли свою будову майже без змін, що свідчить про їхню високу адаптивність.
Всеїдність і витривалість: секрет виживання
Однією з ключових причин еволюційної стабільності опосумів є їхня здатність адаптуватися до найрізноманітніших умов. Ці сумчасті всеїдні — вони споживають фрукти, комах, дрібних тварин і навіть падаль. Їх можна зустріти як у лісах, так і у передмістях, а іноді навіть на смітниках.
Цікаво, що вірджинські опосуми мають дуже маленьке співвідношення маси мозку до маси тіла — найменше серед усіх ссавців Північної Америки. Проте це не заважає їм ефективно пристосовуватися до навколишнього середовища.
Ще одна надзвичайна властивість — стійкість до отрути змій. У крові опосумів є білок під назвою Lethal Toxin Neutralising Factor, який нейтралізує токсини, що містяться у отруті гримучих змій та інших гадюк. Це дає їм змогу не лише уникати загибелі, а й полювати на отруйних змій.
Як і всі сумчасті, опосуми народжують недорозвинених дитинчат, які після народження заповзають у материнську сумку, де проводять близько восьми тижнів. Після цього вони ще кілька тижнів їздять на спині матері, доки не досягнуть самостійності — приблизно у 12 тижнів.
Зіткнувшись із небезпекою, опосуми можуть гарчати, шипіти, показувати зуби чи втікати на дерево. Якщо ж втеча неможлива — тварина вдається до феноменальної оборонної реакції, відомої як танатоз: вона “грає мертву”.
Це не свідоме рішення, а глибока фізіологічна реакція на сильний стрес. Тіло стає нерухомим, різко знижуються температура, частота дихання і серцебиття. Крім того, тварина виділяє різкий неприємний запах з анальних залоз, що імітує запах мертвечини. Така поведінка часто відбиває у хижака бажання атакувати.
Вірджинські опосуми — унікальний приклад “живого викопного”. Вони пройшли крізь масове вимирання, кліматичні зміни, вторгнення людини — і все ще залишаються успішним видом. Їхня еволюційна стійкість — нагадування про те, що в природі іноді найбільше перемагає не той, хто найрозумніший, а той, хто найгнучкіший.
Щопʼятниці отримуйте найцікавіші статті за тиждень на ваш імейл.
😲 Бонус! PDF-добірка «Найдивніші свята року».
