Ернест Гемінґвей – життя сміливіше за вигадку

24 січня 1954 року світові газети вийшли із трагічними заголовками: знаменитий письменник Ернест Гемінґвей загинув в авіакатастрофі в Африці. Редактори поспішно верстали некрологи, а читачі оплакували легенду літератури. Та вже наступного дня з джунглів Уганди з’явилася сенсаційна звістка: Гемінґвей живий і навіть власноруч читає свої “посмертні” статті​! ¹

Як виявилося, він пережив дві авіакатастрофи поспіль за один вікенд і зміг вийти з них майже неушкодженим.

Спочатку невеликий літак з Гемінґвеєм та його дружиною Мері зачепив телеграфний дріт і впав біля Нілу – подружжя довелося провести ніч серед крокодилів та слонів, маючи при собі лише трохи віскі та пива​. ²

На світанку їх підібрали рятувальники, але щойно подружжя сіло на другий літак – той вибухнув при злеті і загорівся. Ернест розбив голову, вибиваючи двері, аби визволити себе і Мері з охопленого полум’ям салону.

Коли наступного дня репортери наздогнали його в містечку Ентеббе, Гемінґвей, весь у бинтах, вийшов із машини “з в’язкою бананів та пляшкою джину” – у піднесеному настрої, сиплячи жартами​. Він весело розповідав, як хропіння Мері відлякувало слонів, поки вони сиділи під місяцем біля розбитого літака. Світ був приголомшений: письменник не лише обдурив смерть, а й глузував із неї. Втім, для Ернеста Гемінґвея це було лише одним з епізодів його неймовірного життя – життя, що не поступається за драматизмом його найкращим романам.

---

Ернест Міллер Гемінґвей народився 21 липня 1899 року в заможному передмісті Чикаго – місті Оук-Парк, штат Ілліной. Батько-лікар навчив його з дитинства полювати і рибалити, а мати прищепила любов до музики та літератури. Попри тихе родинне виховання, юний Ерні тягнувся до пригод. У шкільній газеті він робив перші кроки як автор, вдосконалюючи стиль під гаслом: “Пиши просто і правдиво” – принцип, який пізніше стане візитівкою його прози​.

У 1917 році, замість коледжу, 18-річний Гемінґвей подався на війну – водієм швидкої допомоги на італійський фронт Першої світової. Там, влітку 1918-го, його юнацьке відчуття безсмертя розбилося вщент, коли під час роздачі солдатам шоколаду поруч вибухнула мінометна міна​. Ернест пережив страшний вибух: його тіло прошило 227 осколків​, але навіть поранений він на руках виніс з поля бою італійського солдата, отримавши за цей подвиг Срібну медаль доблесті​.

В госпіталі Червоного Хреста в Мілані 19-річний герой закохався в медсестру Агнес – перше сильне кохання і перше розбите серце, що згодом ляже в основу роману “Прощавай, зброє!”​. “Коли йдеш на війну хлопчиком, думаєш, що тебе не вб’ють. Інших вбивають, але не тебе… Після першого поранення ця ілюзія щезає назавжди” – писав він пізніше. Втративши “юнацьку невразливість”, Гемінґвей здобув дещо інше: безстрашність перед життям. Він вирішив надалі не боятися нічого, що вже переживали люди до нього, і просто робити те, що маєш робити​.

Париж тих років вирував – післявоєнне “втрачене покоління” митців шукало себе у джазі, винахідливому мистецтві і нічних кафе. Ернест потрапив у блискуче коло літераторів-емігрантів: спілкувався з Гертрудою Стайн, Ф. Скоттом Фіцджеральдом, Джеймсом Джойсом.

Саме Стайн налижить цитата про цю молодь: “Усі ви — втрачене покоління”, і Гемінґвей виніс цю фразу в епіграф свого першого великого роману. У 1926 році він публікує “Фієста. І сонце сходить” – історію американців у Європі, сповнену післявоєнної зневіри та паризького богемного шалу. Роман прорвав Ернесту шлях до світової слави: його сухий, різкий стиль і правда емоцій вразили публіку​. Він писав про молодих людей, зламаних війною, які шукають сенс – і робив це без зайвих слів, оголюючи суть.

Гемінґвей вірив у “теорію айсберга”: мовляв, сім восьмих історії приховано під водою, а на поверхні – лише стриманий текст​. “Все, що можна викинути – треба викинути, і тоді айсберг лише міцнішатиме” – говорив він про письмо​.

Цю майстерність відточувала й журналістика: у редакції Kansas City Star його вчили: “Використовуй короткі речення. Починай з коротких абзаців. Пиши енергійно та позитивно”. А Гемінґвей перетворив це на літературний метод, що задав новий стандарт для прози XX століття​.

Історії, більші за легенди

Коли літературна слава зросла, Гемінґвей покинув Париж заради нових горизонтів. Наприкінці 1920-х він перебирається на край світу – острови Флорида-Кіс, де оселяється у будиночку в Кі-Весті. Там Ернест проводить дні за морською риболовлею, ночі – за келихом мохіто в барі Sloppy Joe’s і роботою над новими книжками.

Він заводить десятки котів, що гуляють де хочуть у його домі, і власноруч облаштовує на задньому дворі імпровізований боксерський ринг, де охоче міряється силами з друзями-письменниками.

Гемінґвей культивує образ справжнього мачо – мисливця, боксера, пияка, коханця, – але за цим фасадом ховається складна душа. У цей період він створює один зі своїх найпронизливіших романів – “Прощавай, зброє!” (1929), трагічну історію кохання на тлі війни, навіяну спогадами про юнацьке поранення і медсестру Агнес.

Книга мала шалений успіх, хоча сам автор згодом жартував, що фінал роману довелося переписувати аж 39 разів, поки врешті він його не вдовольнив​.

Гемінґвей був надзвичайно вимогливим до себе і болісно переживав будь-які творчі поразки. Коли одна з його пізніших книг – “За річкою, в затінку дерев” (1950) – отримала нищівні відгуки критиків, це зачепило його гордість. Він мовчки сів до роботи і через два роки видав повість “Старий і море”, що тріумфально повернула йому репутацію і принесла Пулітцерівську премію 1953 року. Та про це – згодом.

Жодна авантюра не могла втримати Гемінґвея вдома надовго. У 1930-х він рветься туди, де гримить небезпека. Захоплений Іспанією, Ернест закохується в кориду – мистецтво бою з биком. Він годинами сидить на розпечених сонцем аренах, заворожено спостерігаючи, як тореадор грає зі смертю. Письменник бачить у кориді свій символ мужності та честі, називає її “справжнім трагічним мистецтвом”.

Результатом стає книга “Смерть після полудня” (1932) – пристрасний трактат про красу і жорстокість бою биків.

Сам Гемінґвей теж прагне доказати власну безстрашність: на фестивалі у Памплоні він біжить вузькими вуличками поперед розлючених биків, ризикуючи життям, аби відчути адреналін.

“Якщо ти біг поперед бика і залишився живим – жоден редактор більше не страшний”, – киває він приятелям із усмішкою (жартома, звісно).

У 1933 році Ернест вирушає на сафарі до Східної Африки – здійснити хлоп’ячі мрії про великі трофеї. Разом із другою дружиною Поліною Пфайфер вони бродять саванами Кенії та Танзанії.

Гемінґвей підстрелює лева, антилопу, буйвола – не без гордості позує з рушницею біля кожного здобутого звіра. Він немов випробовує себе: чи вистачить духу вбити найбільшого хижака?

Але попутно Ернест мало не помирає не від зубів лева, а від банальної інфекції – підхоплює важку амебійну дизентерію і з пролапсом кишківника евакуюється до Найробі в госпіталь. Після одужання він, звісно ж, повертається на полювання, ніби нічого й не сталося.

Враження від тієї експедиції лягли в основу книги “Зелені пагорби Африки” (1935) – напівдокументального роману про випробування мисливця, написаного з рідкісною для Гемінґвея відвертістю про власні невдачі.

“Письменник має правдиво описати навіть те, в чому не виграв”, – зазначав він, розповідаючи, як йому так і не вдалося вполювати знаменитого великого куду (африканський вид антилоп).

Війни, кохання і парадокси

У 1936 році в Іспанії спалахує громадянська війна – і Гемінґвей мчить туди як військовий кореспондент. Його третє одруження – з журналісткою Мартою Ґеллгорн – теж народжується серед вибухів і куль: вони разом пишуть репортажі з окопів республіканців, живуть під обстрілами у мадридському готелі “Флорида”, ризикують життям заради правди.

Ернест бачить звірства фашистів, смерть друзів, зраду союзників – цей досвід пізніше виллється в один із найвідоміших його романів, “По кому подзвін” (1940), присвячений бійцям інтербригад.

Гемінґвей палко підтримує республіканців у боротьбі проти режиму Франко. На одному з завдань він ледь не гине, коли поруч вибухає ворожа міна – отримує черговий струс мозку.

Взагалі, травми голови переслідували його все життя: лікарі нарахували принаймні дев’ять важких струсів, які він зазнав у різний час. ²

Кулі, аварії, вибухи – здавалося, доля свідомо випробовує череп цього чоловіка на міцність. І хоча кожен наступний удар давався взнаки (погіршувалася пам’ять, мучили головні болі)​, Гемінґвей вперто йшов назустріч небезпеці знов і знов.

Під час Другої світової війни 40-річний Ернест – вже сивуватий і кремезний – з’являється у Європі як кореспондент журналу Collier’s. 1944 року він висаджується з американськими військами у Нормандії через кілька тижнів після “Дня Д”, а згодом бере участь у визволенні Парижа. І тут реальність і міф переплелися назавжди.

25 серпня 1944-го, коли війська союзників входили до столиці Франції, Гемінґвей з’явився на джипі біля входу в готель Ritz – у військовому однострої, з ременем на плечі і групою озброєних бійців Опору в супроводі.

“Де німці? – оголосив він ошелешеному персоналу. – Я прийшов звільнити Ріц!”

Працівник готелю знічено відповів, що нацисти втекли ще до його прибуття, і чемно попросив не входити зі зброєю до вестибюлю ³ Ернест похмуро відклав автомат – і… пройшов прямо до улюбленого бару, оголосивши, що визволяє його.

За легендою, “Папа” (так його прозивали друзі) тут же замовив 51 келих мартіні – для себе і визволителів. “Коли я мрію про життя після смерті в раю, дія завжди відбувається в паризькому Ріці”, – скаже він пізніше​.

Цей шалений епізод, звісно, трохи прикрашений, але як би там не було, бар Ріц було “звільнено”.

Письменник обшукав підвали готелю, знайшов там двох заблукалих німецьких вояків (взяв їх у полон) і відкопав сховані нацистами запаси першокласного коньяку. А на верхніх поверхах, де колись був його улюблений номер, про всяк випадок прострелив декілька простирадл – “не міг стерпіти, що німці спали на моєму ліжку”, пояснив він жартома​.

Цей випадок увійшов до анекдотів воєнної історії Парижа, а бар готелю тепер носить ім’я Гемінґвея.

Сам же Ернест після визволення Франції рушив із військами далі – бачив бої в Бельгії та Німеччині, поки війна в Європі не скінчилася.

По війні Гемінґвей трохи осів. Він купує маєток Finca Vigía на Кубі – просторий дім із видом на Гавану. Тут, серед тропіків, Ернест проживе понад 15 років.

Життя стало розміреним. Вранці, ще до спеки, він стоячи пише за високим столом – вірний своїй дисципліні по 600 слів на день. Опівдні – перерва на дайкірі чи мохіто в улюбленому барі “La Bodeguita del Medio”. Надвечір – риболовля в бірюзових водах Гольфстріму на борту власного катера “Pilar”.

Гемінґвей став завзятим морським мисливцем: він змагався з марлінами завбільшки з човен, боронив улов від акул, брав участь у турнірах і навіть вигравав їх​.

Подейкували, ніби раніше, під час війни, він на цьому ж катері патрулював узбережжя Куби в пошуках німецьких субмарин – озброївши “Pilar” кулеметом і глибинними бомбами, мріяв потопити U-Boot. Сучасники вважали це безглуздям, але для Ернеста, мабуть, то була просто ще одна пригодницька гра, спосіб відчути себе корисним у війні.

На Кубі Гемінґвей зростав у народну легенду: місцеві рибалки прозвали його “Papa Hemingway”, він влаштовував у Гавані гучні гулянки для зіркових гостей, серед яких був навіть відомий матадор Антоніо Ордоньєс – герой його репортажів про іспанську кориду.

Письменник на вигляд був на піку: міцний засмаглий чоловік із сивою бородою, що міг голіруч витягти 100-кілограмового марліна з моря і того ж вечора зачитати друзям новий розділ рукопису.

У 1952 році він завершує повість “Старий і море” – просту й глибоку притчу про старого рибалку, який боровся з гігантською рибиною. Цей твір приніс Гемінґвею довгоочікуваний тріумф: наступного року він здобув за нього Пулітцер, а 1954-го – і Нобелівську премію з літератури. Шведська академія відзначила його “майстерність оповіді, продемонстровану в “Старому і морі”, та вплив, який він справив на сучасний стиль письма”​.

Але за фасадом слави і бравадою пригод назрівала інша драма – духовна і тілесна. Роки екстремального життя далися взнаки: старі рани боліли, наслідки численних струсів мозку проявлялися дедалі сильніше. До 1950-х Гемінґвей почав страждати на високий тиск, безсоння, депресію. Він все більше прикладався до пляшки, намагаючись втопити неспокій.

Після згаданих двох авіакатастроф у 1954-му його здоров’я різко похитнулося: мучили постійні болі, пам’ять погіршилась​.

До того ж Ернест все життя безжально випробовував своє тіло – важкою працею, бійками, спортом. Як наслідок – безліч травм: від аварії на машині він лишився з глибоким шрамом на чолі, від падіння з велосипеда – з вибитими зубами, від злощасної люстри у паризькій ванній – з порізами на руках.

“Світ ламає кожного, але багато хто стає сильнішим на зламаних місцях”, – писав він колись у романі.

Гемінґвей у життя ставав сильнішим після кожного удару, та тріщини все одно накопичувалися.

Цитати Ернеста Гемінґвея

• Щастя — це міцне здоров’я й погана пам’ять.
• Найкращий спосіб дізнатися, чи можна довіряти людині — це довіритися їй.
• Якщо в житті можна зробити комусь бодай якусь маленьку послугу — не ухиляйся.
• Людина на самоті нічого не може… у будь-якому разі, самотужки нічого путнього не вийде.
• Не соромно те, що приносить щастя й гордість.
• Людей можна поділити на два типи: з одними легко — і без них також легко, з іншими складно — але без них неможливо.
• Не судіть про людину за її друзями. Згадайте, що друзі у Юди були бездоганні.
• Мені все одно, що таке світ. Все, що я хочу знати, це як у ньому жити. Мабуть, якщо додуматися, як у ньому жити, тим самим зрозумієш, який він.
• Той, хто перемагає у війні, ніколи не припиняє воювати.
• Розумні люди надзвичайно рідко бувають щасливими.

Людина за міфом

Попри образ “супермена”, у душі Ернест був вразливим і навіть сентиментальним. Він шукав у житті справжніх почуттів – дружби, любові, братерства по зброї – і тяжко переживав зради чи втрати.

Гемінґвея знали як веселого співрозмовника, дотепника і розбишаку: за столом він міг годинами сипати анекдотами, згадувати кумедні епізоди полювання чи риболовлі, підколювати приятелів.

Але варто було йому залишитися на самоті з письмовим столом – і з-під його пера виходили гранично чесні і сумні рядки.

“Письменник мусить написати одну правдиву фразу. Правдивішу за правду”, – казав він.

Його правда виростала з власного болю. Так, в епілозі роману “Фієста” герой бачить, як кохана йде від нього – це перегук із тим, як перше кохання Гемінґвея, медсестра Агнес, відмовила юнакові в одруженні. Герої “Прощавай, зброє!” втікають від війни, як свого часу Ернест із фронту повертався до мирного життя розгубленим. У “По кому подзвін” молодий боєць жертвує собою заради друзів – як і сам автор був готовий загинути за побратимів в Іспанії. Ця щирість і зробила його твори великими.

Гемінґвей умів глибоко відчувати – хоч у компанії приховував це за маскою циніка. Він обожнював природу: міг розчулитися, побачивши світанок у савані чи зграйку фламінго над океаном. Любив тварин – особливо кішок. У його кубинському маєтку жили десятки котів з кумедними іменами (Бутон Троянди, Христофор Колумб, Дюшес тощо).

Письменник обожнював котів і тримав їх у великій кількості, вважаючи “домашніми левами”. Одного разу йому подарували полідактильного кота – із додатковий пальцем через генетичну мутацію. Цей кіт поклав початок «династії» котів у домі Гемінґвея. Сьогодні у будинку Гемінґвея в Кі-Весті (нині музей) проживає близько 40–60 котів, і більшість із них — полідактильні.

Одного разу у 1953 році кіт на ім’я Віллі потрапив під машину і зламав дві лапи. Ернест власноруч пристрелив його, щоб не мучився. Потім у листі до близького друга зізнався: “Доводилося стріляти в людей, але ніколи – в тих, кого знав і любив 11 років. І вже напевно ніколи – в тих, хто муркотів з двома переламаними лапами”​.

Коли того ж дня до нього завітали якісь туристи-мільйонери, заставши письменника у сльозах, він зі злості вигнав їх геть. Гості, втім, встигли цинічно прокоментувати: “От ми і потрапили вчасно – побачимо, як великий Гемінґвей плаче через кота.

Ернест страшенно розлютився – це був той випадок, коли його знаменитий норов давав волю гніву. Він не терпів зневаги і фальші. Міг розірвати багаторічну дружбу, якщо відчував підлість.

Так сталося з іншим письменником, Джоном Дос Пассосом: вони разом воювали в Іспанії, але посварилися через різні політичні погляди, і Гемінґвей публічно висміяв колишнього друга.

Гемінґвей обожнював своїх дітей від різних шлюбів – завжди залишався для них “татком Енесті”, писав теплі листи з порадами, брав синів на риболовлю і полювання, вчив мужності.

Кожну зі своїх чотирьох дружин він кохав віддано – принаймні спочатку. Але серце його було непосидюче. “Навіщо тобі ще одна дружина, Ерні?” – питав його друг після третього розлучення. “А як же інакше написати нову книгу про кохання?” – лукаво відповідав той. Цей жарт приховує правду: Гемінґвею потрібна була пристрасть, вогонь у крові, аби творити. Він палав – та швидко вигорав і шукав нового вогню.

Останній світанок

У червні 1961 року Ернест Гемінґвей повернувся в США з Куби – революційна влада натякнула, що його присутність небажана. Попри особисте знайомство з Фіделем Кастро, гаванський будинок Гемінґвея і його велика особиста бібліотека була конфіскована кубинським урядом як власність американського громадянина.⁴ Він оселився в тихому містечку Кетчум, штат Айдахо, серед гір та сосен, де колись полюбляв полювати на оленів.

Але спокою не знайшов. Письменника все сильніше охоплювала депресія. Йому марилося, що за ним стежать спецслужби. Коли Гемінґвей казав друзям: “ФБР прослуховує мій телефон, стежить за мною”, – йому не вірили, списували на параною. Вже по його смерті з’ясувалося, що він не помилявся: директор ФБР Едгар Гувер справді багато років збирав досьє на Гемінґвея, підозрюючи його в симпатіях до Куби ⁵. Але тоді, в 1961-му, ці страхи здавалися маренням.

Ернест страждав на безсоння, майже не писав, відчував себе вичерпаним. Він лікувався в стаціонарі – під вигаданим ім’ям ліг до клініки Майо, де пережив понад десяток сеансів електрошоку. ⁶ Після них пам’ять і творчі здібності тільки погіршились. “Нічого, ми вилікуємо твою депресію і ти напишеш ще шедевр!” – казали лікарі. Гемінґвей лише гірко усміхався у відповідь. Він боявся втратити себе – свою мужність, свій талант, свій розум.

Рано-вранці 2 липня 1961 року Ернест тихо підвівся з ліжка, поки його четверта дружина, Мері, спала. Пройшов до передпокою свого будинку в Кетчумі, прихопивши з собою улюблену рушницю. Вистрілу ніхто навіть не почув. Так не стало людини, чиє життя було таким самим захопливим романом, як і книжки, що він залишив світові.

Офіційно родина спершу оголосила, ніби він випадково застрелився, чистячи зброю. Але всі все розуміли. “Світ ламав Гемінґвея не раз, та він ставав міцнішим у зламаних місцях”​. Та коли ламатися вже було нікуди – світ його все ж убив.

Гвинтівки Гемінґвея. Журнал Life повідомив, що Гемінґвей зробив це за допомогою «двоствольної рушниці». У подальших повідомленнях зазначалося, що це була рушниця Boss, яку він придбав у магазині Abercrombie & Fitch, і протягом багатьох років це вважалося загальновизнаним фактом. Але в книзі «Гвинтівки Хемінгуея» Сільвіо Калабі, Стіва Хелслі та Роджера Сенгера стверджується, що Хемінгуей ніколи не мав гвинтівки Boss, а зброя, з якої він покінчив життя самогубством, була виготовлена компанією W. & C. Scott & Son. Це була рушниця Хемінгуея для полювання на голубів, двоствольна з довгим стволом, яка супроводжувала його від стрілецьких змагань на Кубі до полювання на качок в Італії та сафарі в Східній. ⁷

Ернест Гемінґвей прожив 61 рік – від шумного кінця XIX століття до буремних 60-х XX-го. Він бачив дві світові війни і три революції, кохав багатьох жінок і дружив з найбільшими митцями свого часу, вистояв під кулями, рятувався з палаючих літаків і плакав над покаліченим котом. Він умів жити так, ніби кожен день – це пригода, і писати так, ніби кожне слово – останнє. Своїм життям Гемінґвей створив міф про непереможного “героя мачо”, але зумів показати світу, що і найсильніша людина має право на слабкість.

Людину можна знищити, але не можна перемогти”, – казав старий рибалка Сантьяго в улюбленій повісті письменника​. І Гемінґвей це доводить. Він пішов, але не був переможеним – бо залишив по собі історії, сильніші за смерть.

1. https://www.newyorker.com/magazine/1954/02/06/dead-or-alive↩
2. https://www.smithsonianmag.com/smart-news/hemingway-and-his-wife-survived-two-plane-crashes-just-one-day-apart-180982884↩↩
3. https://www.dawn.com/news/1127131#:~:text=The%20manager%20of%20the%20hotel%2C,%E2%80%9D↩
4. https://artefact.org.ua/artefact-libroom/rushnitsya-mertvogo-batka-yak-i-chomu-zastrelivsya-ernest-heminguey.html↩
5. https://www.pbs.org/newshour/health/how-mental-health-struggles-wrote-ernest-hemingways-final-chapter#:~:text=hundreds%20of%20thousands%20of%20copies,been%20surveilled%20since%20the%201940s↩
6. https://www.pbs.org/newshour/health/how-mental-health-struggles-wrote-ernest-hemingways-final-chapter#:~:text=In%20December%20of%201960%2C%20Hemingway,released%20in%20January%20of%201961↩
7. https://gardenandgun.com/articles/hemingways-suicide-gun/↩